Громади селищної ватажок (нарис)

Розпалене сонце покотило далеко на захід. Робочі години позаду, а він тільки-но звільнився тієї днини від трудових обов’язків та неквапно прямував однією з вулиць рідної Олександрівки.

- Павловичу, - раптом хтось несміло гукнув перехожого, враз сплутавши думки, в які був цілковито занурений, - а що буде, коли запрошу Вас до себе, ну, на чарчину, як той казав, горілочки…

- Заради Бога, облиш цю задумку, земляче. Бачу зараз ти ніби прихильним став до місцевої влади, а скільки ж кровиці мені попив, невіро, на сходках сельчан, коли по 3-4 рази на день збиралися, аби придумати, як вдосталь питної води Олександрівці дати. А ти: «…І не вийде у вас нічого, і гроші, зібрані з громади, на дурне пустите, і віри вам немає ніякої». Хіба не твої це слова, га?

- Та годі, Анатоліє Павловичу, не край на шмаття мені душу. Я з найкращими намірами зачепив тебе, хочу, аби забув погане… А ще, аби знав хвальну думку про тебе всіх олександрівців, бо воно й справді велика благодать, коли водичка цілодобово у домі і на садибі, і влітку, і серед зими…

...Завжди. І навіть за такої примхливої зими, як нинішня. Добре, коли за негоди вдома вода, тепло і затишок. Та диви он, знана диктор телевізійної служби новин або ТСН, як коротко її називають, Алла Мазур вкотре за сьогодні оповідає, що у всьому світі цю надзвичайну сніговерть і холоднечу назвали безпрецедентною.

Він чує телевізора лишень краєчком вуха, а очима все більше у вікно: бач, які замети вітер надмухав, а спиртовий стовпчик, онде на градуснику, що по той бік віконної шибки, як приклеївся на мінусовій позначці. А відтак, роботи – непочатий край: дороги треба чистити, аби проходи і проїзди були. Прикинув собі: «Добре, хоч центральну вулицю за тепла встигли освітлити та 200 метрів найбільше понівеченої ділянки автошляху повністю поновити».

Як зима не лякає морозами і хурделицею, а на душі спокій і впевненість. Насамперед за те, що селищний дитсадок за будь-якої негоди день за днем приймає півсотні наймолодших олександрівців. І це гарантовано. Бо там нові котли опалення, пластикові вікна, перекритий, значить утеплений дах, якнайліпше відремонтовані спортивна і гральна кімнати. Буде ще доладніше, коли й іншу половину приміщення дообладнаємо. Тоді матимемо у себе справжній дошкільний дитячий комплекс. Зовсім скоро знайдеться додаткове місце для сотні дітлахів, які й зараз готові із задоволенням влитися в дитячу юрбу.

- Чоловіче, - неждано порушила кімнатну тишу Людмила Василівна, - як не дивишся телевізора, то ліпше вимкни та готуйся вечеряти. Все – на столі. Тож поспішай, поки гаряченьке.

- Бач, Людмило, як воно виходить: всього, звісно, не переробиш, а все ж хочеться, щоб на краще було у селищі. Оце про дитсадок не перестаю думати, гадаю, що ти, як вихователь, підтримуєш мене в тім, що край треба розширюватись, більше впорядковуватись. Три міні-проекти регіонального розвитку, як знаєш, ми виграли в обласному конкурсі. Селищна громада підмогла трохи і, дивись, який прекрасний гральний майданчик та вистелену територію в дитсадку маємо. А тепер ще одна перемога за нами – першість у мікро-проекті. Наразі завершуємо готувати документацію, а як блисне сонечко теплом – продовжимо роботу, а там…

- Зажди, - з хитринкою в очах одказала дружина, - щоднини, одинадцять років поспіль, тільки й чую про твої олександрівські турботи.

-  Ото вже й одинадцять! - вдавано розсердився Анатолій Павлович, - придумаєш таке.

- А думати особливо й нічого, забув либонь, що скоро вже лютий на дворі буде, а там і дата значима – одинадцять років твого перебування на посту Олександрівського селищного голови.

І справді, за буденними клопотами він забув, а вона, бач, ні. Та й як можна, коли вся картина їхнього подружнього життя повсякчас стоїть перед очима. Її – корінну донеччанку, - а в далекому 1975-у вже й свою дружину Анатолій привіз на його малу батьківщину, до зараз найріднішої їй на всьому світі селищної Олександрівки.

Молода сім’я, малі діти – Вадим і Оленка, а з ними збільшені запити і натомість незначні статки, що їх ледь забезпечував із зарплатні майстер Донецької бавовняної фабрики А.П. Березан, спонукали Анатолія до рішучості. Щоправда, він і раніше по-доброму заздрив братові Віктору, який одного разу і на все життя визначився, що мусить корінний донеччанин: у шахтарському краї – шахтарювати. Труд над усе важкий, але шанований, почесний. І хто ним зайнятий, того в усі часи за гідну людину мали. Бувало, як навідається у Донецьк, Анатолій не мине нагоди, щоб до будинку культури імені Петровського завернути. Там – серед уславлених гірників на Дошці пошани привітно усміхався йому рідний брат – кавалер орденів Червоного Трудового прапора, «Дружби народів», почесних знаків «Шахтарська слава» Віктор Павлович Березан.

Якихось інших чи то вагомі¬ших переконань годі було шукати. Збагнув, як відтепер буде жити і що в цьому житті робити. І з того часу двадцять років підряд, наче один день, наполегливо торував шахтарську стезю за¬служений механізатор вугільної промисловості, пов¬ний володар доблесних знаків «Шахтарська слава» бригадир прохідників шахти «Південно-Донбаська №1» Анатолій Павлович Березан.

Своїм самовідданим трудом зажив поваги та шани і в своїх односельців. А Олександрівка, як буде вам відомо, селище надто специфічне. Найперше, мабуть, тим, що дев’я¬носто відсотків чоловічого населення – то шахтарі, як не безпосередньо донецьких, так південнодонбаських шахт. Тільки ось недоречність: трудяться – там, а живуть – в Олександрівці, селищі, що територіально позначене у сільськогосподарському Мар’їнському районі. Тож і виходить: робота - десь, а житло, садиба, сім’я, отже школа, лікарняна амбулаторія, дитсадок та, що його довго казати, вся інфраструктура - тут. Про неї постійно дбати слід, а яким коштом, коли шахтарські податки і всякі платежі осідають, на жаль, теж десь там, а за місцем проживання гірників, іншими словами, на благо Олександрівки і йоти ніколи не капне.

Ще у 2004 році на зустрічі у Верховній Раді України, коли кращих голів місцевих рад нагороджували Почесною грамотою Президії Верховної Ради України, Олександрівський селищний голова А.П. Березан разом зі своїми колегами підставно порушували нагальну проблему стабільно фінансової підтримки соціальної сфери специфічних, у числі яких опинилася й Олександрівка, населених пунктів. У Києві розуміли, погоджувались, однак… Не за один день, рік, а то й десятиліття буде можливим позитивно вирішити озвучене питання.

Заклопотався тоді селищний голова. Заходився заохочувати своїх депутатів. І ось вони, вже з готовими діловими пропозиціями зійшлись на ту вирішальну, як її потім назвали, сесію селищної ради. Дебати видалися недовгими, бо всяк схилявся до єдиного: якщо прагнеш поліпшити прожиття односельців, основну ставку у цім ділі і роби на односельців-земляків та у будь-яких починаннях розраховуй переважно на територіальну громаду.

Легко казати, та, ой як трудно це робити: піди, спробуй переконати сусіда, щоб той виділив дещицю своїх кревних – із зарплати чи пенсії – на загальноселищну справу, як то, скажімо, кардинальне поліпшення водопостачання. Чого тільки не почуєш у відповідь на отаку пропозицію.

Та попри все вони – заповзяті члени депутатської групи – йшли, доводили, переконували. Тим часом і селищний голова ніяк не сторонився ініціативи – сходки громади організовував, бесіди індивідуальні, збори. Одно слово, гори зрушували в агітаційній роботі і, кінцевий результат неждано-негадано перевершив усі сподіванки: односельці разом поклали до спільної казни понад 2 млн гривень. Не забарилася й практична робота по заміні, реконструкції, монтажу водопроводу, що тієї ж осені прямо-таки безмежно порадувала всіх – і малого, і дорослого, і сивочолого жителів: роками страждальну від зневоднення Олександрівку 100-процентово забезпечили питною водою. Самі себе. Без будь-якої сторонньої помочі.

Впевнились, що для селища і односельців слід використовувати всяку, бодай найменшу можливість. Це не красні слова, скоріше, життєве кредо ватажка Олександрівської територіальної громади. І треба віддати належне далеко¬глядному А.П. Березану, згадавши хоча б оновлену медичну амбулаторію. Тоді вирішив – негоже топтати шляхівку у бік райцентрівської Мар’їнки, аби потрапити в тамтешню поліклініку чи аж до Красногорівки діставатися, де міститься центральна районна лікарня. Перейди, будь добрий, перевулком до амбулаторії в Олександрівці і звернись на місці до лікаря, який не один раз тебе вже лікував і достеменно знає всі твої болячки чи до медсестрички, щоб призначені маніпуляції справно виконала. Тепер, хоч серед літа спекотного, хоч лютої, як оця, зими, байдуже, коли тобі приспічить до тутешнього закладу: там є все – електроопалення, пластикові вікна, новий дах, за кошти міні-проекту та участі громадян ще й огорожею оточили селищний медцентр.

- А перспектива яка завидна, - нав’язливо рояться думки, - у нас світло скрізь має бути по вулицях, дороги, де пок¬рив рівненький, благоустрій прекрасний та, щоб до останнього перевулка.

- Чуєш, господарю, слухавку візьми, дзвонять тобі, - знову дружина відволікає Анатолія Павловича.

- Слухаю уважно, - зосередився було на важливості розмови. І цього разу, не як селищний голова, а швидше, як член колегії райдержадміністрації, засідання якої планували провести днями, що, мабуть, і уточнюють. Та враз діловитість зійшла з обличчя, натомість приємність обкутала душу, бо «мобілкою» з Мар’їнки добивалася до нього онука і з не меншою серйозністю: «Дідуню, значить, вже зовсім скоро ти справді дорослим дідусем станеш?».

- Не зовсім тебе розумію, Єво, - щось спершу не второпав Анатолій Павлович.

- Станеш, станеш, бо вже другий рік зі свого сьомого десятка розміняєш. Завтра ще дзвонитиму, а сьогодні, це так – авансом вирішила привітати і заразом нагадати, що я теж дорослішаю бо, як знаєш, вже півроку до школи ходжу. А ти, любий дідуню, обіцяв найліпшого дарунка не пошкодувати, як добре перший клас закінчу. Пригадуєш?

…Нікуди подітись, час летить, мов на крилах. І тоді, і рік потому, себто зараз, розпалене сонце котило звичною траєкторією далеко на захід. Сьогоднішні робочі години позаду, а він тільки-но звільнився від трудових обов’язків і неквапно прямував звичною вулицею Олександрівки.

- Павловичу, - раптом хтось гукнув до перехожого, враз сплутавши думки, в які той був цілковито занурений, - стиште ходу, прошу Вас. Чув, як той казав, що нове діло для олександрівців розпочато, газ природний у селище ведемо всією громадою. Власне я, з вірою в найкраще, згодився долучитися до спільної справи своїм грошовим внеском. Без жодних вагань, бо дуже впевнений…

- Воно так, - відказав селищний голова, - бо якщо не ми, то хто ж? А можливість унікальна, адже магістральний газопровід, бачиш онде, в городах наших проходить. Газифікацію започатковано. І йде вона повним ходом. Всяк підсобили голова райради Д.В. Гончаренко, голова райдержадміністрації Р.І. Гаврін, і велика йому дяка – наш депутат обласної ради В.Д. Гончаренко. Давно маємо змонтованими газорозподільний пункт, селище вже перетнув магістральний газопровід. Ще навесні до ладу стала перша його черга, а коли торкнулося другої, тоді за діло щонайактивніше взялася громада. А чого вагатися, досвід об’єднання зусиль на прикладі тієї ж води, хвала Богові, маємо, і з повною газифікацією Олександрівки вийде не гірше. І нічого тут багато розказувати – тепер самі достеменно знаємо, що громада – то справді величезна сила.

А. Бесараб

«Маріїнська нива»