Яблуні цвітуть

новоседидовкаЗ височини кряжу, одразу за поворотом, видніється Новоселидівка – межове з північної окраїни село хлібодарного Мар’їнського району. Значить, за кілька хвилин будемо на місці.

Прямо морока з отим листям по осені: засипаний весь двір, ніби товстий килим. Йому за роботою нема коли, а хазяйка вже втомилася вигрібати. У листопаді, нарешті, оце пообсипалося всеньке, то хоч дала гожий вигляд садибі. Тамара Володимирівна повела очима догори. Аж раптом – отакої, на старій «семеренці» ще яблук повно. Привабливі та крупні лишилися на верхніх гілках. Аж полуменіють на обідньому сонці.

- Петре, ти б якось яблучка познімав. Сама смакота була б онучатам. Завтра ж привезеш їх усіх чотирьох із Селидового. Пригостили б тим, до чого міські діти особливо охочі.

- Ой, не нагадуй, Тамаро, бо мені ті яблука і вночі сняться, і вдень перед очі стоять , - почав відмовляти дружині Петро Федорович. Бо й справді цього року яблук у пальметному саду Новоселидівської агрофірми «Світанок» стільки начіплялося на кожному дереві, що й до білих мух не впоратися з ними.

Всі там зараз трудяться. На 60 гектарах, що рекордно заврожаїлись цьогоріч, ще ніколи так багато яблук не було.

- Нехай, може завтра зніму нашу «семеренку», а зараз, сама бачиш, ніколи. Забіжу до кума Миколи Петровича, забираю директора агрофірми Віктора Григоровича – і в сад. Сьогодні на яблучному фронті всі – і головний зоотехнік Березовський, і генеральний директор Гречук, ну, звісно, і водій директорської легковушки, тобто я – Чепак. А ще бригадири, бухгалтери, одно слово, вся Новоселидівка – на яблуках.

Ними свої склади-холодильники під стелю затарили. На продаж у прилеглі шахтарські міста – Гірник, Українськ, Селидове везуть, а тепер ще й авторефрежератори вантажать та відправляють на первинну переробку у західні області України. Звідти, подейкують, яблучна сировина для майбутніх солодких напоїв аж до Польщі потрапляє. Хоч там, кажуть, своїх яблук вистачає, та, бач, перевагу надають нашому органічному, як тепер кажуть, продукту.

Це колись сталося, що яблуні, як снігові королеви у цвіту, та яблука – до п’янкої смакоти налиті сонцем, здавна є, так би мовити, візитною карткою і прикметою сільської Новоселидівки і тутешніх сельчан. Хоч за цього складного для аграріїв періоду в агрофірмі і свинарства, і молочного скотарства не цураються, не говорячи вже про вирощування пшениці, соняшнику, кукурудзи. Та от інтерес - предметно, серйозно і традиційно зайняті садівництвом. На зміну старому піднявся новий пальметний сад. І отак – з незапам’ятних часів – цвітуть тут яблуні. Бачили б ви своїми очима: яке то диво!

У задумі Петро Федорович весь двір, аж до воріт, твердою ходою відміряв. Зі своєю «семеренкою» порівнявся. Виходити намірився, а тут дружина знову за своє.

- Поглянь на неї, Петре, це ж наша яблунька: з юності – твоя, затим – моя, дівчат наших і внуків тепер.

- Та добре, Тамаро, зірву я ті яблука, - вдавано суворо відказав Петро, наче й не помітив ніжності і тепла у словах своєї Тамари, ніби й справді іншим чимось був заклопотаний.

«Семеренка» - то його супутниця по життю, талант і талісман. Якщо в останній день листопада П.Ф. Чепак святкуватиме свої 60, то яблуні оцій по весні буде 50 років. Єдина вона залишилася із старого саду, садженого ще руками батьків. Півстоліття ранком проводжає, увечері стрічає Петра Федоровича додому.

- А пригадуєш, Семереночко, - як до живої звертається Петро, - як у нашій – твоїй і моїй далекій юності – під твоїм молочно-білим цвітом проводжали на гулянці мене всією Ізмайлівкою до армії. А через дві весни своїм вишукано ошатним цвітом ти стрічала з-під Калінінграда бравого танкіста, який відслужив, як належить, і в село своє повернувся, не роздумуючи ні про заманливі великі міста, комсомольські новобудови, незвідані краї чи популярний тоді ВАМ. Пам’ятаєш?

Загойдала пагонами «семеренка», зашелестіла крислатою кроною на вітрі, наче підтверджуючи: «Як зараз те все пам’ятаю, Петре. І як дружину молоду у цей дім привів, як доньки Тетянка і Лариса цвітом білим милувалися, а онучата Віка і Яна, Валера і дошколярик Сергійко уподобали яблука мої соковиті».

- А ти, бач, Петре, ніяк не зберешся з верхівки найсолодші плоди зняти та почастувати онучат. Негоже отак, мій друже.., - довірливо замерехтіла гіллям «семереночка».

- Тьху ти, Господи, і приверзеться таке, - схаменувся Петро Федорович, - скажи людям, що з яблунею балакаю та ще й слухаю її, засміють.

А втім, правда – коли йому над двором і хазяйством побиватися. Все життя – на колесах. Як почав у юності шоферувати, так і досі руки, що тобі приклеїлись до руля. На ГАЗ-69, якого у народі «бобиком» прозвали, возив головного агронома, а затим голову правління колгоспу імені Суворова Л.М. Журавля. Потім Леоніда Марковича в район забрали. Як фахівцю знаному, як вмілому організатору сільгоспвиробництва довірили колектив районного управління сільського господарства.

Яку тільки автотехніку не знали вправні руки П.Ф. Чепака – «Волги» були, «Ниви», «УАЗи». Тепер у генерального директора агрофірми «Світанок» - іномарка. І ту освоїв легко, бо, як не крути, а якщо водій з водієм радиться, то автівка вік літатиме, що ластівка.

Якраз генеральний директор агрофірми «Світанок» Віктор Григорович Гречук і є виходцем з тутешніх водіїв-професіоналів. Колись із Петром Федоровичем починали разом у колгоспному автогаражі. І досі разом – один за кермом агрофірми, інший – за кермом легковушки.

П’ять років тому звично об’їжджали жнивні поля.

- Труднувато з косовицею, - бідкався генеральний, - з нашою старечою технікою не впораємося вчасно з отакими хлібами. Дивись, Федоровичу, як виграють важким колоссям проти сонця. Жалю не обберешся, коли не встигнемо все цілісіньким зібрати.

А тоді позамовкали обидва і, здіймаючи куряву на степовій шляхів ці, подалися легковушкою у тракторну бригаду. Там розмова відбулася, очевидно, серйозна. Знову поїхали. Тепер генеральний директор допитливо прискіпувався, мовляв, Петре Федоровичу, на своєму віку Ти обкатав десятки машин – вітчизняних, зарубіжних. Знаєшся на техніці, як ніхто інший…

- До чого це Ти, Вікторе Григоровичу? – підозріло зиркнув П.Ф. Чепак.

- Надумали новенького комбайна взяти. Потужного, імпортного, щоб без біди всякої пшеницю, ячмінь, сорго, кукурудзу, соняшник і все інше підряд молотити вмів. А в комбайнери на ту новітню техніку тебе пророкуємо. Підеш?

П’ять жнивних сезонів Петро Федорович на «Нью-Холанді». Пригнав комбайна із залізничної станції Пологи, що в Запорізькій області. Своїм ходом. Поки дістався Новоселидівки, освоїлись з «іноземцем», наче аж звиклись одне з одним. А з перших днів роботи в полі почали бити всі жнивні рекорди. А чом і ні, адже його степовий красень двох «Донів-1500» вартий. Тому у роботі – жодних питань: щоразу у межах всього нашого району перша тисяча тонн намолоту зерна – законно їхня.

З нагородами, квітами переможцю якось прибув на новоселидівське жнивне поле голова районної державної адміністрації Р.І. Гаврін. Вітали щиро першотисячника, обдивлялися з усіх боків диво-комбайна. Не стерпів Роман Іванович: «Петре Федоровичу, візьмеш у кабіну? Я теж, хоч трохи пожнивую».

Плавно рушили. Дев’ятиметрова жатка, здавалося, півполя зразу зайняла. Стеблостій - високий, щільний, колос - повнозернистий, важкий. А двигун – нівроку, відбиває свої такти, абсолютно без навантаження.

- Сила, - опустившись трапом на землю підтвердив керівник району, - і сорочка моя біла, лишень погляньте, чудесно білою зосталася після комбайна. Це про що говорить? Про подвійну його силу: у продуктивності і в комфорті.

- У листопаді одні лише свята і урочистості, - прикинув Петро Федорович, звично намацавши клямку на воротах свого двору, - завтра до Києва запрошують у складі делегації передовиків сільського господарства Донеччини. Як і торік, у столиці кращих аграрників вшановуватимуть і вітатимуть з професійним святом…

Прочинив хвіртку. Повз яблуню-«семеренку» пішов. Хотів тихцем, та не вийшло. Ждала, очевидно, Семереночка, чатувала на свого друга, ото й загойдала звично вітами, загомоніла привітно: «Хай буде, після Києва яблучка зірвеш. Ними, як вершинними зірками, стріну тебе зі столиці. Отакий тобі мій дарунок буде, Петре».

-Дякую, рідна, - тільки й встиг прошепотіти у темінь Петро Федорович. Бо тут ліхтар у дворі сяйвом спалахнув, а в дверях дружина заклопотана: «Не барися, Петре, вечеря на столі холоне. А ще ж роботи попереду скільки. До Києва споряджати тебе треба, то ж заходь до хати хутчіш».

А. Бесараб, завідуючий відділом інформації редакції газети «Мар’їнська нива»